logotype

Центр стратегічних досліджень та анализу

громадська организація

agro
SICH

ПЕРСПЕКТИВИ ДЕМОКРАТІЇ: МИНУЛЕ, СУЧАСНЕ, МАЙБУТНЄ (Частина І - Минуле)

29.03.2013 14:24

ПЕРСПЕКТИВИ ДЕМОКРАТІЇ: МИНУЛЕ, СУЧАСНЕ, МАЙБУТНЄ (Частина І - Минуле)

 

 

Одним з найважливіших наслідків розпаду світової системи соціалізму стало реальне утвердження політичної демократії як основної моделі світового суспільно-політичного режиму. У сучасному світі цей процес набуває все більш глобального характеру. Майже всі більш-менш розвинені країни стали тепер демократіями або обрали стратегію демократизації, яка здійснюється з урахуванням національних особливостей і традицій. Так, у 1950-х роках кількість демократичних і авторитарних режимів майже збігалася, а, починаючи з 1980-х років, спостерігається невпинне зростання кількості демократій. Цей процес відзначається і на початку ХХІ століття. Загалом же, ця тенденція була в ХХ столітті провідною, попри авторитарні, фашистські, нацистські, комуністичні та інші антидемократичні експерименти.

Значною мірою відбувається це через помітний взаємовплив і взаємозв’язок між рівнем демократії і економічним розвитком, а також закономірний інтелектуальний пошук подолання недоліків ринкової економіки і ліберальної демократії. У цілому можна констатувати, що головна тенденція світового розвитку полягає в русі до демократії як оптимальної форми організації суспільства.

 

Минуле

Однак у ХХ столітті розвиток демократії мав свої злети і падіння. Понад сімдесят разів демократична форма правління гинула і її місце посідав авторитарний режим. Разом з тим, це був час значних досягнень демократії.  ХХ століття стало епохою демократичного тріумфу: справді, глобальне поширення і всеохоплюючий вплив демократичних ідей, інститутів і процедур зробило минуле століття найсприятливішим періодом у розвитку демократії за всю історію людства.

Чим пояснюється встановлення демократичних інститутів у такій кількості країн, які перебувають у різних частинах світу? І чим пояснюються провали, які пережила демократія?

Упродовж ХХ століття основні альтернативні течії зазнали невдачі порівняно з демократією. Уже до кінця першої чверті минулого століття недемократичні форми правління, ідеї і практика яких домінували чи не в усьому світі, - монархії, родові аристократії, відверті олігархії – почали безнадійно втрачати свою легітимність та ідеологічну могутність. Їх замінили антидемократичні альтернативи, які мали ширшу соціальну базу, серед яких можна назвати італійський фашизм, німецький нацизм, соціалізм та інші різновиди авторитарних ідеологій і режимів, але період їх розквіту був нетривалим. Фашизм і нацизм зазнали краху, коли під час Другої світової війни зазнали поразки держави «вісі». Потім під тягарем економічних, дипломатичних і навіть військових невдач стали один за одним руйнуватися військові диктатури, насамперед у Латинській Америці. І в останнє десятиліття ХХ століття останній і найгрізніший тоталітарний суперник демократії – соціалізм, утілений у радянській комуністичній системі, несподівано зринув, остаточно виснажений внутрішньою деградацією і тиском ззовні.

Чи означає це, що демократична форма правління перемогла і їй нічого не загрожує? На жаль, ні. Демократія не отримала остаточної перемоги і навіть не наблизилась до неї. Так, у значній кількості демократичних країн, передусім посткомуністичних, влада трансформується на кшталт диктатур і стає не засобом державного врядування, спрямованого на загальне благо, а знаряддям власного бачення або принаймні можливості жити добре поза вимогами своєї посади. Це засіб, який дозволяє розподіляти за рахунок платників податків блага поміж своїх вірних прихильників, розробляти сумнівні фінансові схеми – словом, обкрадати народ без жодного ризику.

Окрім того, демократизація не обов’язково принесе із собою економічне зростання, соціальний мир, адміністративну ефективність, політичну гармонію, вільні ринки чи «кінець ідеології». Безсумнівно, деякі з цих якостей могли б зробити консолідацію демократії легшою, але вони не є ні передумовами, ні безпосередніми результатами її.

Так Росія і Китай – дві найважливіші країни світу, які не належать до ліберальних демократій. Їх намагання знайти собі прийнятні політичні й економічні системи мають величезне значення для решти світу. На жаль, ці держави рухаються поки дещо різними шляхами в побудові демократії. У Китаї здійснені реформи в економіці і дуже повільно перетворюються інші боки правової та адміністративної системи, але надто мало зроблено з точки зору демократизації.

Як приклад у різних контекстах часом наводяться криваві наслідки зіткнення між армією і студентами в Пекіні 1989 року, що політологами подаються і як прояв недемократичності й жорстокості влади, і як спонука до прискорення ринкових трансформувань і поетапного впровадження окремих демократичних норм.

Росія, навпаки, спочатку здійснила надто поспішні кроки з політичного реформування. Відкинувши комунізм, Росія швидко попрямувала до вільних і справедливих виборів, сподіваючись, що вони сприятимуть поширенню ліберальної демократії західного типу. Яскравим прикладом необґрунтованості таких передбачень слугували жовтневі події 1993 року.

Ситуація ускладнювалася тим, що місію запровадження європейської демократії, політичного плюралізму та індивідуальних свобод взяли на себе недавні комуністичні лідери. Під їхнім проводом здійснювалася приватизація, наслідками якої вони і скористалися. Будучи досвідченими у здійсненні централізованої економічної політики, саме вони зайнялися формуванням ринкової економіки. Маючи досвід ручного управління, вони проголосили курс на відкриту і чесну конкуренцію в економічних відносинах і верховенство закону у відносинах між суспільством і державою. Урешті, ситуація склалася так, що розвиток громадянського суспільства євро-американського зразка почав суперечити інтересам еліт, що вийшли з попередньої системи. У цій ситуації вони розгорнули шалений тиск, що передусім направлений проти ключових принципів репрезентативної демократії.

Підтвердженням переваг демократії євро-американського зразка є безслідне зникнення її політичних альтернатив – фашизму, соціалізму і комунізму. Хоча з багатьох причин залишаються поширеними авторитарні режими (нині 33% населення країн, що розвиваються, живуть в умовах авторитаризму), на загальну світову тенденцію це вирішально не впливає. Якщо глянути на відповідні процеси в останні два десятиліття, то спостерігалося поетапне (поступове) поширення демократії. Виразно підтверджується відома теза 42-го Президента США Б. Клінтона про те, що в сучасному світі «демократії не воюють між собою».

Цю важливу перевагу демократичного ладу впродовж тривалого часу неможливо було передбачити. Однак в останнє десятиліття ХХ століття проявився приголомшливий і несподіваний ефект. У період від 1945 до 1989 року відбулося 34 міжнародні збройні конфлікти, однак при цьому не було жодного, який виник би між демократичними країнами. Крім того, «у них не простежується воєнних приготувань і очікування війни». Це справедливо і щодо попереднього періоду: у другій половині ХІХ століття країни з представницькими парламентами та іншими демократичними інститутами (на зразок виборчого права, наданого більшій частині дорослого чоловічого населення) одна з одною не воювали.

Можливість виникнення війни між сучасними представницькими демократіями дорівнює майже нулю. Ще в ХІХ століття француз А. де Токвіль передбачив це. Так, він вважав, що «в міру того як рівність, водночас розвиваючись у багатьох країнах, утягує в промисловість і торгівлю населення цих держав, люди не тільки виявляють схожість схильностей і смаків, а і їхні інтереси зближуються й переплітаються такою мірою, що жодна з націй не може завдати шкоди іншим націям, не потерпівши при цьому сама, і що всі народи починають ставитися до війни як до катастрофи, майже так само жахливої для переможця, як і для переможеного.

Тому, з одного боку, у добу демократії надто важко примусити народи воювати один проти одного, але, з другого боку, майже неможлива така ситуація, аби два народи в цілковитій самоті воювали один з одним. Інтереси всіх народів так переплетені, а їхній світогляд і потреби такі близькі, що жоден з них не зуміє зберегти спокій у період загального збудження.

Дмитро  Лакішиккандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, спеціально для Центру стратегічних досліджень та аналізу.


Оцінка 0

Додати коментар

Для того що б залишити коментар, необхідно увійти через соц мережу.

ЗМІ ПРО НАС

1

20.01.2024 10:20

Ігор Смешко знову обурив російських пропагандистів правдою про історію України, або як зомбують росіян

img

Передачу, яка вийшла 29 грудня року на Першому російському телеканалі, кремлівські пропагандисти готували заздалегідь ...

4

24.04.2013 12:00

Игорь Смешко: «Смысл жизни — в непрерывности процесса созидания»

img

Газета "ФАКТЫ и комментарии", интервью с Игорем Петровичем Смешко. ...

5

30.01.2013 01:01

Молчание спецслужб по «делу Развозжаева» разрушает веру украинцев в государство

img

Замалчивание руководством СБУ ситуации по «делу Леонида Развожаева» разрушает веру украинских граждан в органы государственной власти собственной страны. ...

ПОГЛЯД

Опитування

Які проблеми є найбільш актуальними для України?

  • корупція;
  • неефективність державного апарату;
  • безробіття;
  • низькі зарплати і пенсії;
  • неконкурентоздатність українських товарів;
  • відсутність національної стратегії
Результати