logotype

Центр стратегічних досліджень та анализу

громадська организація

agro
SICH

«Східно-західне вагання» України: перманентна цивілізаційна невизначенність.(частина І)

22.03.2013 17:06

«Східно-західне вагання» України: перманентна цивілізаційна невизначенність.(частина І)

 

Останнє десятиріччя XX століття увійде до історії значними геополітичними змінами. Серед нових політичних реалій – виникнення України як незалежної держави.

На перших етапах існування незалежної України, багато експертів підкреслювали важливість появи України, яка мала спроможність впливати на ситуацію в світі в глобальному масштабі. Перш за все, поява України змінила геополітичний баланс в Європі, політична ситуація в Європі була кардинально трансформована. З.Бежинський вважав, що архітектура європейської безпеки має будуватися на осі Париж – Берлін – Варшава – Київ [1, с.25]. Але, на 22 році незалежності ми маємо всі підстави говорити про те, що Україна втратила усі свої шанси не лише на те, щоб впливати на ситуацію в Європі, але й не може вважатися потужним регіональним актором міжнародних відносин.

Які причини призвели до того, що Україна з потенційного впливого гравця на великій шахівниці перетворилася лише в об’єкт міжнародних відносин?

  Після отримання незалежності, керівництву нової української держави довелося вибирати напрям у зовнішній політиці. Ключовим стрижнем у визначенні основ і принципів зовнішньої політики держави є проблема національних або національних державних інтересів. Для України вони полягали у гарантуванні суверенітету, державної незалежності, самостійності, збереженні територіальної цілісності й непорушності її кордонів, досягненні надійної безпеки України у всіх вимірах – військово-політичному, економічному, екологічному, гуманітарному. Визначальними інтересами стали подолання економічної кризи і динамічний розвиток народного господарства, забезпечення високого життєвого рівня населення, створення правової демократичної держави, яка зможе інтегруватися в європейське і світове співтовариства [12, с.179]. У зв’язку з цим, для вирішення всіх вищеперелічених завдань, поставлених перед молодою українською державою, величезне значення мав вибір стратегічних партнерів, який має не тільки внутрішнє, але і зовнішнє значення. Із самого початку, керівництво України натякало на прагнення вступу в європейське співтовариство. Європейський вибір був оголошений швидше як антиросійський, ніж прозахідний. У правлячої еліти було багато причин для цього, однією з головних був страх перед Б.Єльциним після революції 1991 року і бажання відгородитися від різного роду змін [5, с.45].  Проте чіткої, ясної заяви про вступ до того або іншого європейського політичного/економічного блоку до 2 липня 1993 року не було, оскільки був високий ступінь залежності від паливно-енергетичного комплексу Росії. Тому і були вислови подібні тому, що Україна не має власної геостратегії, окрім багатовекторності політики протягнутої руки [4, с.235].   

Такий невизначений курс у зовнішній політиці може бути пояснений лімітрофним, тобто проміжним розташуванням нашої держави, що робить скрутним ведення зовнішньої політики.

Лімітрофність України може бути  визначена наступними видами:

-  в геополітичному – Україна знаходиться між ЄС і Росією;

-  в військовому – між країнами НАТО та ОДКБ;

-  в економічному – між країнами з ринковою, соціально орієнтованою економікою Заходу та економікою Росії, що тільки розвивається;

-  в духовно-моральному – між тоталітарним ідеологічним минулим і невиразним правовим майбутнім, складові якого, а саме, громадянське суспільство, правова держава, мало хто собі уявляє за відсутністю належної інформаційної кампанії;

-  в ціннісному – між східною та західною цивілізаціями. Тут слід зазначити, що в Україні перехрещуються цінності як східної, так і західної цивілізацій. Проте, ні східні інтерпретації взаємодії громадянина і держави (“людина – гвинт державного організму”), ні некритичне сприйняття опорних точок західного антропоцентризму (“абсолютний пріоритет прав громадянина”) сьогодні не є прийнятними для українського суспільства [7, с.303].   

Другий Президент України Л.Д. Кучма (1994 – 2004 рр.) неодноразово давав зрозуміти, що, не дивлячись на багатовекторність української зовнішньої політики, все-таки головним напрямом є європейський. Цей вибір “є логічним і безальтернативним результатом самого процесу становлення України, його невід’ємною частиною” [10, с.15]. Крім того, він вважав, що із всіх можливих альтернатив тільки євроінтеграційний курс здатний забезпечити нашій державі гідне місце в родині європейських народів. Для України інтеграція в Євросоюз – це рух держави до стандартів реальної, діючої демократії і цивілізованого, соціально орієнтованого ринкового господарства. Саме тому, інтеграція в ЄС і є стратегічною ціллю державної політики України [9, с.135].  

Намір України стати повноправним членом ЄС був проголошений другим Президентом України в січні 1996 року на засіданні Ради Європи в Стразбурзі.   

Намір продовжувати рух до Європейської спільноти проголосив й третій Президент України В.А.Ющенко, який зокрема зазначав, що “ми бачимо майбутнє України в Об’єднаній Європі. Наш шлях до неї – впровадження в Україні європейських соціальних, економічних і політичних стандартів. Ми очікуємо від євроінтеграції появи нових шансів для кожного громадянина України” [2].     

Чинний Президент України В.Ф.Янукович також наголосив на тому, що те, наскільки успішною буде українська євроінтеграція, значною мірою залежить від самої України. А в 2010 році ВРУ прийняла Закон «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики», в якому євроінтеграційний курс вважається основним напрямком зовнішньої політики держави. 

Не дивлячись на відносну популярність європейської інтеграції, на сьогоднішній день в Україні не спостерігається єдиної думки щодо української зовнішньої політики. Цю розбіжність, на нашу думку, можна пояснити неофіційним поділом України на східну і західну за політичними симпатіями, проросійську і прозахідну, відповідно. Цей висновок нам дозволяє зробити аналіз результатів президентських та парламентських виборів, 1994, 1999, 2004, 2010 та 1998, 2002, 2006, 2007 та 2012 років відповідно, коли спостерігався факт дивності електоральних уподобань. Так, якщо ми проаналізуємо результати виборів у західних і східних областях в 1994 році, то ми переконаємося, що Захід голосував за Л.М.Кравчука, отже, Схід підтримував Л.Д.Кучму, який у своїй передвиборній програмі обіцяв ввести другу державну мову, тобто російську. В 1999 році Західна Україна вже голосувала за Л.Д.Кучму, аби президентом не став П.М.Симоненко. А в 2004 та 2010 рр. Захід голосував за Ющенко і Тимошенко, в той час як Схід – за Януковича. Те ж саме відбувалося і на парламентських виборах 2006-го, 2007 та 2012 рр., коли виборці Заходу і Сходу голосували за очолювані ними партії та блоки.

Але, навідміну від усіх керівників держави, великий відсоток громадян України, переважно мешканці Південно-Східної України, підтримує зближення України з країнами Митного Союзу та вступ нашої держави в майбутній Євразійський союз.

В українському політичному дискурсі є таке поняття як «пострадянський простір». На думку автора, цей термін є не дуже вдалим та не відповідає сучасності. По-перше, говорячи про пострадянський простір, експерти автоматично виключають країни Балтії, хоча вони були частиною СРСР. Тому це є вже першою невідповідністю. По-друге, постає слушне питання – наскільки доречно сьогодні говорити про «поставстроугорський простір» чи «постосманськоімперський»? Ці імперії є частиною історії, як і Радянський Союз, вони не приймать участі у міжнародних відносинах та не є частиною геополітичних ігор, оскільки вони не існують як такі. Отже, на думку автора, пострадянський простір, за виключенням країн Балтії, слід називати євразійським простором та ввести це поняття у політичний дискурс. Деякі експерти можуть не погодитися з такою назвою, чи скоріше не погодитися, що Україна є частиною євразійського простору, вважаючи, що вона належить виключно до європейському простору. Про це можна дискутувати, наводячи різні аргументи, але автор цієї статті вважає саме, що Україна більше є євразійською, аніж суто європейською країною. Таку ж думку колись висловив амеріканський політолог С. Гантінгтон у своїй праці «Зіткнення цивілізацій». Зокрема, він сказав, що лінія розділу на європейську та євразійську цивілізації проходить по Україні, поділяючи її на уніатській Захід та православний Схід [11, с.243].

Країни евразійського простору також намагаються приймати участь у різних інтеграційних проектах, але ми не можемо стверджувати, що після більш ніж двадцяти років після отримання незалежності, ці країни змогли розробити та реалізувати якійсь вдалий інтеграційний проект.

Першим інтеграційним проектов виявилася СНД, але ми не можемо стовідсотково вважати, що це був саме інтеграційний проект. СНД був варіантом заміни СРСР, оскільки замість Радянського Союзу потрібно було запропонувати населенню нових країн та політичним елітам якійсь перехідний проект. Крім того, слід зазначити, що при всій неефективності СНД, маємо наголосити на тому, що це утворення виявилося ефективним діалоговим майданчиком та сьогодні дозволяє вирішувати велику кількість дво- та багатосторонніх проблем.

Іншими інтеграційними проектами (організаціями), в яких також приймають участь країни евразійського простору є наступні: економічні – ОЧЕС, ЄврАзЕС, Центральноазійське співробітництво; військові – ОДКБ,  Blackseafor, Caspian Guard, військово-політичні – ШОС; політичні – ГУАМ, Східне партнерство, Центральноєвропейська іниціатива, Евразійський Союз (в стадії розробки) тощо. Але переважна кількість цих інтеграційних проектів не є вдалими.  

В дезінтеграційних процесах в Югославії та СРСР приймав участь також Захід, хоча у різних формах. Та, якщо країнам колишньої Югославії надали заміну в якості НАТО та ЄС, то країнам колишнього СРСР такої перспективи (крім країн Балтії) не було надано.  На мою думку, Захід не мав та немає ніякого проекту стосовно євразійського простору, якщо говорити про включення цієї території до загальносвітової геополітичної архітектури. Країни колишнього СРСР самі повинні розробити цивілізаційний проект, який відповідав би ментальності, світосприйняттю та культурі цього простору.

Що стосується різних проєвропейських програм, які реалізуються на теренах деяких країн, така кінцева мета як приєднання до НАТО чи ЄС, відсутня. Тому Захід підтримує й надалі дезінтеграційні проекти на території євразійських країн. Це не приховують американські високопосадовці, зокрема, Г.Клінтон, яка заявила, що США будуть перешкоджати поновленню Радянського Союзу в будь-якій його формі. Тому, маємо зробити висновок про те, що чим більше євразійські країни будуть йти у фарватері зовнішньої політики США та ЄС, тим більше вони будуть віддалятися одна від одної, але в першу чергу – від Росії, яка також намагається залучити Україну до власних інтеграційних проектів. І це прагнення «східної сусідки» до реінтеграції створює нашій країні чимало проблем. Але про це вже у наступній частині…

Євгеній Рябінін, політолог, кандидат політичних наук (Маріуполь). Спеціально для Центру стратегічних досліджень та аналізу. 

 

Список використаних джерел та літератури

  1. Бжезинський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі / З.Бжезинський // Політика і час. – 1997. – №9. – С. 24–28.
  2. Виступ Президента Віктора Ющенка на пленарному засіданні ІІІ Саміту Ради Європи “Європейська єдність – європейські цінності”. Варшава, 16 травня 2005 року // http://www.president.gov.ua/news/data/11_435.html 10.05.2005.
  3. Галкин Д. Венгрия остается главным противником «Великой Румынии» / Д.Галкин // Еженедельник «2000». – 2012. - №15 (602). – С.А4.
  4. 4.     Дергачев А. Геополитика / А.Дергачев. – К.: 2000. – 406 с. 
  5. 5.     Золотарев В. Європейська інтеграція України –найзвичайнісінький міф / В.Золотарев // Роль ЗМІ у сприянні европейський інтеграції. Європейська комісія, 2001. – 88 с.    
  6. Ламулин М. Возвращение в место, которого нет / М.Ламулин // Россия в глобальной политике.  – 2012. - №1. – С.88-100.  
  7. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / За ред. Ф.М.Рудича: Навч. Посібник для студентів вищих закладів освіти. – К.: Парламентське вид-во, 2002. – 327 с.
  8. Рудич Ф.М. Магістральні вектори сучасної української зовнішньої політики: спроба політологічного аналізу / Ф.М.Рудич // Наукові записки / Збірник: К.: ІПіЕНД, 2001. – Вип 16. – С. 278.
  9. Україна. Президент. Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році. – К.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2001 р. – 404 с.
  10. Украина 1994-1999гг. Новые подходы и сдвиги во внутренней политике государства. – Донецк, 1999. – 35 с.
  11. Хангтингтон С. Столкновение цивилизаций / Семюэль Хантингтон  – М.: АСТ Москва, 2006. – 571 с.
  12. Чекаленко–Васильева Л. Влияние регионализма на формирование внешней политики Украины / Л.Чекаленко-Васильева // Этнические и региональные конфликты в Евразии: в 3 кн.: Кн. 2 Россия, Украина, Белоруссия/ Общ.ред. А.Зверев, Б.Коппитерс, Д.Тренин, – М.: Изд-во «Весь мир», 1997. – С. 179–193.

Оцінка 0

Додати коментар

Для того що б залишити коментар, необхідно увійти через соц мережу.

ЗМІ ПРО НАС

1

20.01.2024 10:20

Ігор Смешко знову обурив російських пропагандистів правдою про історію України, або як зомбують росіян

img

Передачу, яка вийшла 29 грудня року на Першому російському телеканалі, кремлівські пропагандисти готували заздалегідь ...

4

24.04.2013 12:00

Игорь Смешко: «Смысл жизни — в непрерывности процесса созидания»

img

Газета "ФАКТЫ и комментарии", интервью с Игорем Петровичем Смешко. ...

5

30.01.2013 01:01

Молчание спецслужб по «делу Развозжаева» разрушает веру украинцев в государство

img

Замалчивание руководством СБУ ситуации по «делу Леонида Развожаева» разрушает веру украинских граждан в органы государственной власти собственной страны. ...

ПОГЛЯД

Опитування

Які проблеми є найбільш актуальними для України?

  • корупція;
  • неефективність державного апарату;
  • безробіття;
  • низькі зарплати і пенсії;
  • неконкурентоздатність українських товарів;
  • відсутність національної стратегії
Результати