05.03.2013 23:46

У стислому вигляді головні завдання на міжнародній арені, що стояли перед адміністрацією Білого дома у 2009 р. з точки зору самого 44-го президента США Барака Хусейна Обами можливо висловити наступним чином: змінити імідж Америки за кордоном - насамперед у мусульманському світі, завершити війни в Афганістані та Іраку, простягнути руку Ірану, перезавантажити відносини з Росією і спробувати зробити крок до звільнення світу від ядерної зброї. Він також збирався налагодити співпрацю з Китаєм з вирішення проблем міжнародної безпеки і стати миротворцем на Близькому Сході. Обама, за його ж словами, замахнувся на те, щоб змінити хід історії в напрямку справедливості, миру та стабільності.

На думку самого Б. Обами, найбільших успіхів за цей час його адміністрація досягла у боротьбі з міжнародним тероризмом, з яким він завжди висловлював намір битися, але не сприймав концепцію Буша про «глобальну війну з терором». Замість цього він спробував покласти край безперервним війнам в Іраку та Афганістані, зосередивши увагу на тому, щоб атакувати бойовиків «Аль-Каїди» в Афганістані, Пакистані та інших місцях, а також повністю усунути загрозу, що надходить від цієї організації для Сполучених Штатів і світу в цілому.

І судячи з одержаних результатів, нова стратегія Обами в цілому виявилася достатньо ефективною. Одним з головних досягнень в цьому напрямку стало узгодження виконання Б. Обамою передвиборчої обіцянки щодо виведення американських військ з Іраку з існуючими реаліями. Він істотно уповільнив цей процес, який завершився лише наприкінці 2011 р. за графіком, узгодженим і затвердженим ще президентом Дж. Бушем-мол. та іракським прем'єр-міністром Нурі аль-Малікі в 2008 р. Тим не менш торжество Обами з приводу остаточного виведення військ було недоречним, якщо врахувати, що адміністрація намагалася досягти згоди з іракцями з приводу розміщення контингенту на більш тривалий час. Але враховуючи можливість майбутніх військових інтервенцій за кордоном, стратегічно було розумніше відновити репутацію Америки вивівши війська, коли її про це попросили, замість того щоб залишатися там, де її присутність була небажаною.

Втім найголовнішим досягненням Б. Обами у боротьбі з тероризмом в контексті перемоги на майбутніх президентських виборах стала ліквідація в ході спеціальної операції на території Пакистану «невловимого» протягом десятиліття головного ворога США - лідера «Аль-Каїди» У. Бін Ладена.

Виступаючи 25 вересня 2012 р. на 67-й  Генеральній Асамблеї ООН у Нью-Йорку в своїй промові Б. Обама зазначив наступне :  «Завдяки прогресу, досягнутого за майже чотири роки мого президентства, я з надією дивлюся на світ, в якому ми живемо. Війна в Іраку закінчилася, і наші війська повернулися додому. Ми почали перехідний період в Афганістані, і Америка зі своїми союзниками завершить цю війну в установлений строк у 2014 р. «Аль-Каїда» ослаблена, Усами бен Ладена більше немає» [1].

В той же час необхідно враховувати, що виведення американських і союзних військ з Афганістану не означає настання миру, адже ця країна є слабкою і роздроблена на етнічні анклави. Пакистан прагне нарощувати свій вплив і звести до мінімуму присутність Індії, підтримуючи «Талібан», в якому домінують пуштуни. Адміністрація Карзая є не лише вкрай корумпованою, але й малоефективною. Тому вона навряд чи довго протримається після того, як більша частина іноземного контингенту залишить країну.

Ймовірно, що після виведення військ США і НАТО таліби заявлять про претензії на владу. На сьогоднішній день «Талібан» повністю контролює південні провінції Афганістану,  а тому будь-яка стратегія примирення в цій країні не має сенсу без налагодження політичного діалогу з талібами.  При цьому успіх зусиль США в цьому напрямку не є гарантованим: «Талібан» неодноразово відмовлявся від переговорів з урядом Афганістану, а плани талібів відкрити політичний офіс в Катарі, що розглядалося як крок до переговорів, так і не були реалізовані. Крім того зусилля США координувати обмін військовополоненими зайшли до глухого кута.

Також варто зазначити, що одним з центральних завдань місії в Афганістані було не допустити подальшої дестабілізації Пакистану. І все ж таки афганський конфлікт сприймається пакистанським керівництвом та суспільством в цілому вкрай болісно, що призводить до непорозумінь між Вашингтоном та Ісламабадом. Особливо це стосується таких проблемних питань,  як  атаки безпілотників та сприйняття загрози Пакистаном з боку Індії.

Що стосується планів Обами з покращення іміджу США серед мусульманських країн, то кульмінацією його нового підходу стала його “Каїрська промова” 4 червня 2009 р. В ній американський президент звернувся до всіх мусульман світу з трибуни Каїрського університету і закликав відкрити “нову сторінку” у відносинах США з  ісламським  світом, спільно боротися з екстремізмом та підвищити економічне і наукове співробітництво. У своєму виступі Б. Обама підкреслив, що частиною його відповідальності як президента США буде боротьба з негативними стереотипами щодо ісламу. Тим самим глава американської адміністрації підтвердив, що його підхід до взаємин з мусульманськими країнами кардинально відрізнятиметься від підходу адміністрації Дж. Буша-молодшого, яка прагнула розповсюдити західні цінності в арабському світі. Серед важливих питань, задля успішного вирішення яких Сполученим Штатам та мусульманським країнам вкрай необхідно співпрацювати, Обама назвав демократію:  «Я вірю в систему правління, яка дозволяє народу висловити свою думку, при якій дотримується верховенство закону і права всіх людей. Я знаю, що в останні роки з приводу демократії виникли суперечки, і ці суперечки пов'язані з війною в Іраку. Дозвольте мені бути гранично ясним: ніяка система правління не повинна бути нав'язана одній країні іншою ... Але я твердо вірю в те, що всі люди пристрасно бажають одного і того ж: можливості висловлювати свою думку і мати можливість вплинути на те, як ними правлять, впевненості у верховенстві закону і в рівному для всіх застосуванні закону, щоб влада була прозорою і не займалася злодійством і можна було обирати спосіб життя за власним розсудом. Це не тільки американські ідеї - це права людини, і тому ми будемо підтримувати їх всюди» [2].

Головний висновок,  що був зроблений більшістю слухачів цього виступу полягав у тому, що треба боротися за ідеали демократії, а Сполучені Штати будуть надавати цьому всіляку підтримку. І ця боротьба незабаром почалася, отримавши назву «Арабська весна».

Втім для американського керівництва народні повстання проти корумпованих авторитарних режимів в Тунісі та Єгипті виявилися абсолютною несподіванкою. Показовою в цьому сенсі була реакція розвідувальної спільноти США. Представлена Сенату Сполучених Штатів 10 березня 2011 р. доповідь головних розвідувальних відомств про стан загроз національній безпеці вражає обережністю оцінок. Директор національної розвідки Дж. Клепер присвятив близькосхідним подіям лише два абзаци у 34-сторінковому документі. В його версії опису подій часто зустрічаються формулювання «неочікуванно», «непередбачено», «стрімко» [3]. Завершується аналіз філософськими роздумами про складність прогнозування міжнародних процесів.

Незважаючи на це, саме події у Північній Африці, (насамперед у Лівії), стали відправною точкою повернення Сполучених Штатів до більш активних дій на зовнішній арені. На відміну від протестів після виборів в Ірані в червні 2009 р., коли Обама утримався від критики, (хоча тоді іранський режим придушив продемократичний рух), на цей раз американський президент рішуче підтримав вимоги свободи і демократії в арабському світі.

Зауважимо, що поведінка офіційного Вашингтону в рамках подій, що відбувалися на Арабському Сході різко відрізнялася від агресивного, наступального образу поведінки США в 2000-х рр. Ще не було випадку, коли Білий дім відмовився б привласнити результати революційного зовнішньополітичного звершення, якщо в них був хоча б натяк на «демократичний зміст». Але 23 лютого 2011 р., звертаючись здебільшого до міжнародної аудиторії, Б. Обама промовив: «Зміни, що відбуваються в регіоні, спрямовуються виключно народами, що його населяють. Ці зміни не є наслідком політики США або іншої зовнішньої сили» [4].

Що стосується ролі США і Обами особисто у повстанні в Лівії, слід зазначити, що дії його адміністрації в цілому викликали довіру як з боку лівійських повстанців, так і з боку союзників по НАТО і сприяли укріпленню американських позицій в регіоні після зміни режиму в Лівії, а також після відносно мирної трансформації політичних систем у Тунісі та Єгипті.

Втім не обійшлося і без тактичних прорахунків - приниження президента Єгипту Хосні Мубарака – найлояльнішого до США та Ізраїлю лідера арабських країн, нездатність добитися глибоких реформ у Бахрейні та непростима повільність, через яку не вдалося вчасно усунути від влади сирійського диктатора Башара Асада. Але в цілому, враховуючи несподіваність та стрімкість розвитку подій,  можемо констатувати, що Обамі вдалося зайняти правильну позицію перед обличчям цього тектонічного зсуву в історії та знайти новий баланс між американськими цінностями та стратегічними інтересами в цьому неспокійному регіоні.

Як вже зазначалося, Б. Обама вступив на посаду президента з твердим наміром «прагнути до миру і безпеки в світі без ядерної зброї», як він заявив у своїй Празькій промові в квітні 2009 р [5]. Але Обама  розумів, що без Росії він не зможе реалізувати свій план, а тому спробував «перезавантажити» відносини з нею і зняти напруженість, викликану наближенням НАТО до кордонів РФ і бажанням Буша-мол. розмістити елементи протиракетної оборони в Чехії та Польщі.

Зауважимо, що найбільшим досягненням у «перезавантаженні» американсько-російських відносин стало підписання в Празі 8 квітня 2010 р. нової угоди між США та РФ про стратегічні наступальні озброєння та скорочення ракетно-ядерних арсеналів(СНО-3). Б. Обама та Д. Медвєдєв домовилися за сім років скоротити кількість розгорнутих стратегічних носіїв – міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), балістичних ракет з підводних човнів, а також важких стратегічних бомбардувальників до 700 одиниць. Сумарна кількість розгорнутих і нерозгорнутих носіїв боєзарядів у кожної зі сторін не повинна перевищувати 800 одиниць, а максимальна загальна кількість боєзарядів визначена в кількості 1550 одиниць. При цьому слід підкреслити, що з огляду на стан російської економіки в умовах кризи 2008-2009 рр. та військово-промислового комплексу, об’єктивна реальність змушувала Російську Федерацію невідворотно скоротити свої арсенали принаймні на третину – з новим договором, чи без нього.

Серед інших досягнень «перезавантаження» слід назвати деякі зміни в політиці обох держав, а саме: Сполучені Штати істотно трансформували підхід на пострадянському просторі, в результаті чого суперництво Москви і Вашингтону в регіоні пом’якшилось, перейшовши частково у «скриту» фазу. Питання про розширення НАТО на країни СНД був знятий з поточної повістки дня, і Вашингтон – вперше за останні двадцять років - офіційно заговорив про згоду з позаблоковим статусом України. США спокійно і нейтрально відреагували на посилення російських позицій в Україні та Киргизії. Крім того, Вашингтон понизив значимість протиріч, що залишаються в регіоні (Грузія) і не допускав того, щоб вони заблокували співробітництво по іншим питанням.

Також активізувався економічний діалог Росія - США, в тому числі з питань високих технологій, інновацій і модернізації. Були підписані угоди про науково-технічне співробітництво, хоча слід визнати, що розмови про використання Сполучених Штатів в якості зовнішнього джерела російського модернізації й досі мають переважно формальний і показовий характер.

Восени 2010 р. США та РФ завершили двосторонні перемовини про СОТ, знявши таким чином один з головних бар’єрів вступу Росії до цієї організації, що був значним подразником у двосторонніх стосунках. Адміністрація Б. Обами  також відмінила односторонні санкції проти ряду російських компаній, що були введені раніше через їх співпрацю з Іраном.

Росія, в свою чергу, в рамках перемовин по СНО-3 зняла вимогу про обмеження політики США в сфері ПРО. Завдяки цьому документ вдалося підписати до початку організованого Вашингтоном саміту із ядерної безпеки в квітні 2010 р. і до початку Оглядової конференції ДНЯЗ у травні 2010 р. Це також сприяло просуванню нової ядерної стратегії Б. Обами.

На додаток Росія підтримала введення санкцій ООН проти Ірану і добровільно відмовилася від постачань йому ракетних комплексів С-300. РФ також інтенсифікувала співробітництво по Афганістану (наземний і повітряний транзитні коридори, підготовка поліцейських та антинаркотичних кадрів для Афганістану, поставки озброєнь).

Втім зазначені успіхи стали, по суті, або розчисткою завалів 1990-2000-х рр. або реалізацією (з певними додатками) того, що не було втілено в життя тоді. Вже всередині 2010 р. в політиці «перезавантаження» намітилися проблеми, а головним «каменем спотикання» стали елементи американської ПРО в Європі.

На зустрічі з Д. А. Медведєва в Гонолулу 12 листопада 2011 р. Б.Обама остаточно підтвердив, що США не будуть укладати з Москвою юридично зобов'язуючої угоди про неспрямованість проти Росії створюваної в Європі разом з союзниками по НАТО системи ПРО. Максимум, на що був готовий піти Вашингтон, - це підписати політичний рамковий документ про співпрацю в області ПРО. Після цього стало остаточно зрозуміло, що у найближчій перспективі не очікується якихось істотних зрушень у вирішенні цього питання, який дипломатичною мовою став іменуватися основним подразником у двосторонніх відносинах.

Вельми показовим стало й те, що новообраний президент РФ В. Путін жодного разу не згадав про «перезавантаження» у своїй статті «Росія і мінливий світ», опублікованій в «Московских новостях» 27 лютого 2012 р. в рамках його передвиборчої кампанії. У цій публікації «новий» очільник Кремля виклав своє бачення сучасної світової політики та основних тенденцій розвитку міжнародних відносин, знову піддавши Захід критиці з питань розширення НАТО і створення системи ПРО в Європі. При цьому він ні словом не обмовився про «перезавантаження» російсько-американських відносин, як ніби його й зовсім не було. Це лише закріпило занепокоєння західних експертів стосовно того, що обрання В.В.Путіна відкине російсько-американські відносини до рівня 2008 р., коли в них значно переважали елементи суперництва, а не співпраці.

Зауважимо, що позиції РФ і США й досі істотно відрізняються щодо проблеми нерозповсюдження ядерної зброї. Адміністрація Обами наполягає на згортанні іранської програми збагачення урану та  ліквідації ядерних об’єктів Північної Кореї під контролем МАГАТЕ. Але на думку росіян це протирічить духу і букві ДНЯЗ, який дозволяє всім неядерним державам мати технології ядерного паливного циклу, а тому вони до останнього не давали згоди на введення більш суворих санкцій проти Ірану в Раді Безпеки ООН, що також  дратувало  Вашингтон.

В цьому контексті слід зазначити, що Обама спробував взаємодіяти з Іраном на початку свого президентського строку, але коли зусилля не принесли плодів, почав чинити на Тегеран тиск. Обама хотів, щоб порушники загальних правил пожинали, як він висловився, «все більш серйозні наслідки», тобто проти них повинні бути введені санкції, які можна охарактеризувати як «реальну розплату». В кінцевому рахунку йому все ж таки вдалося переконати Росію та Китай проголосували за введення більш суворих санкцій проти Тегерану за порушення ним ДНЯЗ.

Спроби адміністрації Обами змінити поведінку Пхеньяна також не привели до позитивного результату, але принаймні дозволили Сполученим Штатам отримати інші важливі дипломатичні переваги. Чітко сформулювавши наслідки триваючого розгортання ядерних і ракетних озброєнь у вигляді посилення військової присутності США в Північно-Східній Азії, адміністрація тим самим підштовхнула Китай до більш рішучих дій з приборкання Північної Кореї. Білий дім також грамотно працював з Сеулом, щоб виробити спільну лінію поведінки щодо КНДР. Як наслідок, союз Сполучених Штатів та Південної Кореї зараз міцний, як ніколи. Розширені консультації з Токіо також дозволили поліпшити відносини з японським урядом і знизити ризик ослаблення союзу з Японією в зв'язку з приходом до влади там Демократичної партії після більш ніж 50-річного безроздільного правління ліберал-демократів.

Таким чином, хоча досягти істотного прориву в області загального роззброєння Обамі не вдалося, він все ж таки зміцнив прихильність світової спільноти щодо режиму нерозповсюдження та ідеї ядерного роззброєння. З цієї причини посилюється ізоляція з боку міжнародної спільноти Ірану та Північної Кореї, однак перспектива можливої ​​розробки Іраном власної ядерної зброї ставить під питання ефективність подібних зусиль.

Максим Ялі, політолог, кандидат політичних наук,
старший науковий співробітник
Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України,
спеціально для Центру стратегічних досліджень та аналізу. 

 

Список використаних джерел:

1. Заявление Барака Обамы на 67-й сессии Генеральной Ассамблеи ООН [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.voltairenet.org/article 176006.html.

2. Obama’s Speech in Cairo: Full Text - [Електронний ресурс] – Режим доступу:  // www.nytimes.com/2009/06/04/us/politics/04obama.text.html.

3. Clapper J.R., Jr. Statement for the Record on the Worldwide Threat Assessment of the U.S. Intelligence Community for the Senate Committee on Armed Services.March 10, 2011. - [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.fas.org/irp/congress/2011_hr/ 031011clapper.pdf.

4. Remarks by President Barack Obama on the Turmoil in Libya. The White House. Washington, DC. February 23, 2011. - [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.whitehouse.gov/blog/2011/02/23/president-obama-speaksturmoil-libya-violence-must-stop.

5. Remarks by President Barack Obama. Prague, Czech Republic. 5 April 2009 – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.white house.gov/the_press_office/Remarks-By-President-Barack-Obama-In-Prague-As-Delivered.