20.03.2013 21:13

Парадокс українського регіоналізму виявляється в тому, що на відміну від більшості європейців, які намагаються знайти гармонію між своєю макро- і мікроідентичністю, українці розриваються між втраченою радянською і ненабутою національною тотожностями. Складною є сфера культури й духовності, що переживає таку кризу, що невідомо, чи будуть коли-небудь ці цивілізаційні розлами подолано [7, с.161]. Крім того, мешканці регіонів не намагаються знайти щось спільне та скористатися цим, вони шукають відмінності, які вони вважають можуть бути закладенні в модель розвитку держави. А отже, слід розробити спільну ідею для всіх регіонів, яка б була важлива за ті ідєї, які вони сьогодні обстоюють.

Сьогодні слід відзначити той факт, що західноукраїнський регіоналізм більш сепаративний, ніж східноукраїський. Що дає нам підставини на таке ствердження? 25 лютого 2011 року Президент України В.Ф.Янукович відповідав на запитання українців в програмі «Пряма мова з країною». Мешканців східних регіонів турбували економічні питання, підготовка до Євро – 2012, вугільна промисловість. І лише зі Львова було поставлено такі запитання: 1) нашими головними героями є Шухевич та Бандера, чому Ви дозволяєте ставити в східних регіонах пам’ятники Сталіну?; 2) у нас різні погляди на історію, у нас різні герої, можливо нам потрібно пожити окремо?

Ці запитання не є стовідсотковим показником настроїв регіону, оскільки потрібно провести соціологічне опитування, але саме той факт, що представники саме цього регіону ставили Президенту провокаційні запитання, свідчить про небажання мешканців західних регіонів будувати єдину країну із мешканцями східних регіонів, чи будувати, але за своєю моделлю. Вважаємо, що саме ці запитання стали причиною розглядання цієї проблеми в межах Щорічного Послання Президента України В.Ф.Януковича до Верховної Ради України 7 квітня 2011. Так, в Посланні наголошується на тому, що «консолідація нації, суспільно-політична єдність є запорукою стабільності будь-якої держави. Формування української політичної нації потребує розроблення та реалізації такої державної політики, що сприятиме зменшенню негативного впливу на цей процес суперечностей соціокультурного, конфесійного, етнічного, мовного, міжрегіонального та регіонального характеру» [11].

Це прикро, але слід відзначити, що йде боротьба між політичними силами не за напрям політичних, економічних реформ, розробку зовнішньополітичної концепції, а за управління гуманітарною сферою, через яку можливо впливати на культуру, мову, духовність держави та її населення, а отже, й через гуманітрану сферу потім можливо впливати й на політику, економіку, зовнішнью політику. Отже, гуманітарна сфера – це поле бою політичних сил через яке можливо впливати на думки суспільства, а отже нав’язати йому своє бачення розвитку держави.

Як було наголошено в нашій статті, башато політиків не вважають проблему регіоналізму такою, що може призвести до розколу країни. але якщо провести аналіз результатів виборів до Верховної Ради чи на пост Президента України протягом усіх років незалежності України, дійдемо висновку, що західні регіони голосують стабільно за прозахідні, націоналістичні політичні сили із антиросійським підгрунттям, східні регіони стабільні в своїй підтримці проросійських політичних сил.

Усі вибори починаючи з 1994 року свідчать про політичний розкол в державі. Схід та Захід голосують по-різному, за протилежних політиків та ідеї, які неможливо поєднати.  

Закордонні експерти підкреслюють тривожний факт того, що в Україні поки не видно політика, який міг би взяти на себе патріотичне завдання побудови сучасної держави. В Україні все залежить від появи такого лідера [14, с.28].

Нажаль, чергові вибори свідчать про те, що в Україні не має політичної сили чи політика-кандидата на пост президента, які б представляли інтереси всієї держави, та представляли програму виходу з політичної, економічної, культурної, морально-духовної кризи. Виборча кампанія перетворюється на протистояння представників західних та східних регіонів, які змінюють однє одного, а отже курс розвитку держави, який проводила одна влада визнається невірним й країну «повертають» у іншому напрямку, що призвело до двадцятирічного топтання на місці.  

Розподіл політичних симпатій по лінії «Схід – Захід» негативно позначається на процесі об’єднання України і може бути поясненим багатовіковим несуверенним розвитком українських земель, а також історичним розташуванням України в зоні впливу типологічно різних правових і політичних культур [6, с.5]. Крім цього, слід наголосити на тому, що різні регіони країни розвивалися не лише в межах різних імперій за географічним показниками, вони знаходилися в різних культурно-цивілізаційних вимірах, що наклало свій відбиток на культуру, ментальність та світосприйняття мешканцями цих регіонів.

Цікавим є той факт, що різниця позиціонування є непохитною – лінія, що розділяє біло-сине та помаранчевий електоральні території є стабільною. І це відбувається, приймаючи до уваги той факт, що  спад виробництва та рівня життя практично однакові в усіх регіонах. Мабуть, не лише економіка визначає настрій виборців. Слід зауважити, що по різні боки Дніпра живуть люди з різними моделями світогляду, цінностями, різним історичним досвідом, різною культурною орієнтацією, баченням майбутнього, мовними уподобаннями.

Про проблему розділу України по лінії Дніпра говорив свого часу ще О.Субтельний. Канадський історик ще в 80-ті роки минулого століття привів результати етнолінгвістичних досліджень про розподіл носіїв російської та української мов в Україні. Згідно з його дослідженнями існує стійка лінія, яка розділяє Україну на дві частини з різними культурно-мовними та світоглядними уподобаннями. Ця лінія зветься лінією Субтельного, оскільки саме цим істориком вперше було виявлено саме ций розподіл, яке історично сформувалося давно – задовго до того, як вчений зміг її виявити. Тоді на ці результати ніхто не звернув уваги, але за останні 20 років націонал-демократам зробили це питання засобом політичної боротьби, як результат – виникло культурно-мовне протистояння, а закономірності, вперше виявлення Субтельним, стали одним з факторів, що визначають політичну ситуацію в Україні.

Пояснюючи цей розподіл, в 1988 році Субтельний говорив про дві України – російську та українську. При цьому російська Україна охоплює території, які ніколи не були складовою частиною історичної України. Дійсно, біло-блакитна Україна займає території Північного Причорномор’я, яка була відвойована у турок та татар за Екатериною ІІ, що потім були заселенні росіянами та українцями; Слобожанщину, яка перебувала в складі російської держави з 1503 року та яка півтора століття потому прийняла біженців з України, російськомовний Донбас, а також Крим. Помаранчева Україна розташована на теріторії історичного мешкання українського етносу. Якщо порівняти карту Субтельного та карту Центрвиборчкому – розподіл практично співпадає [1].

Наша думка також підтверджується американським політологом С.Хантінгтоном, який наполягає на тому, що лінія розділу на європейську та євразійську цивілізації проходить по Україні, розділяя її на уніатській Захід та православний Схід [15, с.243].

На нашу думку, головною й доволі небезпечною проблемою є той факт, що, якщо в деяких країнах регіоналізм проявляється по лінії «регіон – держава», то в українському варіанті  - це «регіон – регіон». А це означає, перш, за все несприйняття цінностей, думок, напрямків та моделей розвитку країни одного регіона іншим, що переходить до перманентного протистояння до можливого розколу держави.

Приймаючи до уваги вищепереліченні проблеми, вважаємо за необхідне освітити варіанти вирішення проблеми українського регіоналізма, яка автоматично стоїть на заваді формуваня єдиної нації, а отже заважає розвитку державі.

Отже, єдність у різноманітності – залог цілісності та внутрішньої єдності України. Спроби забеспечення міфічної єдності шляхом силового придушення носіїв інших культурно-світоглядних цінностей – шлях до розколу суспільства та розпаду держави. Шлях, запропонований Миколою Рябчуком, який полягає в насадженні якоїсь націоналістичної ідеї неможливо, оскільки ці ідеї пропонує не держава, як захисник інтересів всіх громадян, а саме регіони, які вступають в конфлікт із ідеями інших регіонів.

Тобто, слід відмовитися від націоналістичних концепцій, які є спробами сформувати ідеологію титульної нації, а це вносить розкол в українське суспільство [12, с.10].

Стратегемою консолідації суспільства є формування української політичної нації сучасного типу. Йдеться про визначення пріоритетності загальнонаціональних цінностей для всіх громадян України в контексті розбудови держави як гаранта прав і свобод людини, національної безпеки і захисту національних інтересів. Українська політична нація формується на критеріальній основі самоідентифікації людини як громадянина України і визнанні певних цінностей, насамперед гуманістичних, соціально-політичних, спільних та смислозначимих для всіх громадян [8, с.94].

Крім того, в контексті становлення державності, слід проводити виважену, чітко продуманну етнорегіональну політику, яка б була спрямована на консолідацію українського народу, а не його роз’єднання, яке вигідно різним політичним силам, які не мають своєї історії, перспектив та загальнонаціональної підтримки. Саме на питанні протистояння по лінії Схід – Захід будують свої політичні проекти політики, які не зацікавленні в міцній та процвітаючий Україні.

В контексті вирішення цієї проблеми, слід навести думку О.Хавича, який працює над цією проблематикою та є головою НПО «Інститут розвитку міста Чернівці». Він вважає, що загального між західними українцями, донецькими, наддніпрянськими, таврічними не має нічого спільного. Коли всі ці групи українців це зрозуміють, вони будуть говорити про це не як про проблему, а як належний факт. Ці групи відрізняються мовою, історією, філософією. І цє світосприйняття треба буде формаізувати в автономію, не в державну, а культурну. А отже, головним завданням представників різних регіонів України на шляху до вирішення проблеми регіоналізму та побудови єдиної нації є визнання відмінностей та різноманітності регіонів, які треба використовувати «задля», а не «проти» [16, с. А 7].

Основним завданням влади є вироблення та реалізація політики, яка б була націлена на зближення східних та західних регіонів в контексті розвитку держави, а політичні сили повинні запропоновувати своїм виборцями моделі покращення життя, а не докази того, що світосприйняття якого регіону є найбільш вірним та правільним. Крім закликань до об’єднання, влада та політичні сили повинні розробити механізми зменшення рівня протистояння по лінії «Схід – Захід», інакше, нація, що не має єдиної національної ідеї, вирізняється радикальними регіональними протиріччями та відкладає вирішення нагальної проблеми етнополітичної кризи, не зможе за об’єктивних обставин вести самостійну внутрішню та зовнішню політику, чи навіть існувати взагалі. Крім того, розкол в суспільстві стосовно бачення курсу розбудови держави та посилення регіональних протиріч робить меншим здатність побудови єдиної української політичної нації, що є нагальним завданням сьогодення для нашої держави.

 Євген Рябінін, політолог, кандидат політичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Маріупольського державного університету, спеціально для Центру стратегічних досліджень та аналізу.

Список використаних джерел та літератури

1. Алексеев В. Линия Субтельного [Електронний ресурс] / Владимир Алексеев – Киевский Телеграф. – 2010. – №5 (507). – Режим доступу:   http://www.telegrafua.com/507/politics/10675
2. Бжезинський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі / Збігнев Бжезинський // Політика і час. – 1997. – №9. – С. 24–28.
3. Бжезинский З. Великая шахматная доска [Електронний ресурс] / Збигнев Бжезинский  – Режим доступа:   http://www.koob.ru/bzenskiy/chess    
4. Вівчарик М. Україна: від етносу до нації: Навч.посіб. / Михайло Вівчарик – К.: Вища шк., 2004. – 239 с.
5. Денисенко Л. Об «отмашках» Чечетова и Макеевке, которую «назначили» виноватой  [Електронний ресурс] / Лидия Денисенко // Еженедельник «2000». – 2011. – № 10 (549). – 11-17 марта. – С. А.6.
6. Кресін О.В. Політико-правова спадщина української політичної еміграції першої половини століття: Монографія / О.В.Кресін // – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. – 468 с.   
7. Кривицька О. Деяки аспекти етнополітичного дистанціювання українського суспільства / О.Кривицька // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2009. – Вип 18. – С.160-177.
8. Крисаченко В. Етнополітика у незалежній Україні: стан та стратегічні орієнтири / Валентин Крисаченко // Стратегічні пріоритети. – №2007. – №1. – С.88-94.
9. Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) / Юрій Левенець – К.: Стилос, 2001. – 585 с.
10. Ортега-и-Гассет Х. Бесхребетная Испания / Хосе Ортега-и-Гассет – М.: ООО «Издательство АСТ»: ЗАО НПП «Ермак», 2003. – 269 с.
11. Модернізація України – наш стратегічний вибір: Щорічне Послання Президента України В.Ф.Януковича до Верховної Ради України [Електронний ресурс] – Режим доступу:  http://www.president.gov.ua/docs/Poslannya_sborka.pdf
12. Рудич Ф. Нужен всеобъемлющий консенсус / Ф.Рудич // Киевский телеграф. – 2010. – №24 (526). – С.10-11.
13. Рябчук М. Дві України: реальні межі, віртуальні війни / Микола Рябчук – К.:Критика. – 335 с.
14. Том Ф. Об’єднати Україну може тільки правда / Франсуаза Том // Тиждень. - №24 (137). – 2010. – С.26-28.
15. Хангтингтон С. Столкновение цивилизаций / Семюэль Хантингтон  – М.: АСТ Москва, 2006. – 571 с.
16. Че А. Олег Хавич: «Единственные люди, которые могут уничтожить соборную Западную Украину, это галицкие сепаратисты» / Александр Че // Еженедельник «2000». – 2011. –  21-27 января –№3 (542). – С. А6-А7.