21.03.2013 23:18

         Як відомо, система забезпечення національної безпеки будь - якої  держави світу  базується на певній групі  стратегічних компонентів.  Два, із яких, вважаються  -  системоутворюючими, а саме: доктринальний  і право – регуляторний компонент, а також, інституційний компонент.

       В цій статті автором пропонується розглянути сучасний стан  саме цих двох компонентів  системи забезпечення національної безпеки України  у сучасних умовах, на 21 році  її незалежності.

         Закон України «Про основи національної  безпеки  України». від 2003 року ( із змінами 2005 – 2010рр.), визначає національну безпеку України, як:

 «… -  захищеність  життєво важливих  інтересів  людини і громадянина,  суспільства і держави, за якої забезпечуються..»:    по – перше: «… сталий розвиток суспільства…»;   по – друге:  «…своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз  національним інтересам …»  у перелічених у законі  «… сферах  державного управління… ».

         У якості  «національних  інтересів», згідно із цим законом, визначається:

-          «… життєво важливі матеріальні і духовні цінності Українського народу…», а також «... визначальні потреби суспільства і держави,  реалізація яких гарантує державний суверенітет України та ії прогресивний розвиток…».

         У той же час,  цей Закон  не розкриває у подальшому, а у чому ж саме, полягають, ці: «… життєво важливі матеріальні і духовні цінності Українського народу…»,  а також , які саме:  «...визначальні потреби суспільства і держави …» -  здатні «…гарантувати  державний суверенітет України та ії прогресивний розвиток…».

        Тобто, декларуючи на загальному рівні, наявність  дилеми  безпеки людини  і  суспільства ( держави), діючий закон не конкретизує у подальшому принципи і приорете ти в їх забезпеченні.  

         У той же час, загальновідомо, що саме ця дилема безпеки - напряму  визначається системою  цінностей та ідеалів конкретної нації та є результатами їх історичного  розвитку  у  внутрішньому та  зовнішньому середовищах , які  постійно змінюються.   

        Для прикладу,  у  17 – 18 століттях, французький король Людовік 14 – тий  вважав,  що  захищеність його підданих,  суверенітет Франції  та  прогрес  у  ії розвитку,   повинні базуватися на простій формулі: «держава – це я».  

      У  Конституції п’ятої Республіки Франції, в редакції, 1958 року, та із змінами від 2008 року, написано: « …Французький народ … проголошує відданість правам людини…   Франція є… демократичною Республікою…   Девіз Республіки – «Свобода, Рівність, Братерство»…  Ії принцип – правління народу, народом та для народу…  Національний  суверенітет належить народу, який здійснює його через своїх представників…Жодна частина народу та ніяке окреме лице,  не можуть присвоїти собі право на його здійснення…»

          У  Сполученнях Штатах Америки,  система ії національної безпеки традиційно базується  на тріаді,  у наступній послідовності : « безпека особистості – безпека держави - міжнародна безпека».

           Починаючи з «Декларації про незалежність»,  від 1776 року,  визначається система цінностей, які конкретизують  дилему безпеки людини і суспільства:

          « … Ми виходимо із тієї самоочевидної істини, що усі люди створенні рівними та наділені їх Творцем певними невід’ємними правами, до яких відноситься  життя,  свобода та прагнення щастя. Для забезпечення цих прав,  людьми утворюються уряди, які спираються у своїх законних повноваженнях на згоді тих, ким вони управляють. У випадку, коли будь – яка форма уряду  стає згубною для самих цих цілей,  народ має право змінити, або скасувати ії,   та створити новий уряд …, який, як йому вбачається, найкращім засобом забезпечить йому безпеку та щастя…»  

        Інша дилема безпеки людина і суспільства  існує, для прикладу,  в  Росії, де  завжди було притаманне домінування принципу безпеки держави над безпекою особистості.

        Це обумовлено, як її історичними і  культурними традиціями, так і проблемою захисту і збереження її територіальної цілісності. А, також - пануючим в країні менталітетом, для якого  характерна  ідеї державності та ігнорування значення індивіда і суспільства.

        В той же час, навіть в Росії,  по мірі  розвитку  демократичного громадянського суспільства і появи  середнього класу,  вже має місце рух на шляху: « від безпеки держави до безпеки громадянина». 

      Але ж, повернемось, до питання визначеності цієї дилеми безпеки, саме в Україні.  

     Гарною новиною  є  те,  що  в Конституції  України, зразка 1996 року, принаймні, на рівні  декларацій, визначається: «… Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава… Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.  Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави…».

      Негарна новина, полягає у тому, що ці гарні  положення – гасла Конституції,   так і залишаються  до цього часу,  лише гаслами, або -  «деклараціями про наміри». 

       Вони  не тільки не  знайшли свого подальшого законодавче – правового розвитку, ані в законі  «Про основи національної безпеки України», ані  в законах про президента, про його імпічмент, про уряд, про опозицію, про вибори, про місцеве самоврядування,  про судоустрій, про СБУ, прокуратуру і міліцію,  та багато інших – але й сама Конституція України, зразка 1996 року,  перманентно перебуває під загрозою суттєвих змін, або, навіть,  скасування.

      Цей фактор, посилений відсутності в українському суспільстві сталих демократичних та правових традицій  та  сформульованих національної ідеї  і  національної стратегії розвитку України -  вже самі  по собі, створюють  пряму  загрозу для національної безпеки держави.  

     Він свідчить, перш за усе,   про відсутність в Україні  розвинутих  і  діючих  доктринальних  та  правниче – регулюючих  компонентів  системи забезпечення її національної безпеки.  

        Якщо,  до цього додати  зруйновані на 21 році незалежності України її  інституційні компоненти   забезпечення   національної безпеки -  то картина стає ще сумнішою.  

         Руйнації – які стали  наслідком  поспішного та непідготовленого введення, на початку  2005 року, практики  політично вмотивованих призначень  у керівництво  РНБО України, силових та правоохоронних  органів і  спецслужб держави.   Спочатку:  малодосвідченими та малопідготовленими для подібної роботи  партійними  «роялістами» с «помаранчевого» табору, потім – з «біло – блакитного».  

         Саме ці два фактори, на мою думку,  пояснюють, у наші дні,  видимий  параліч  інститутів влади, відповідальних за національну безпеку в Україні.  Параліч, який навіть не забезпечив виконання уже існуючих     положень діючого  Закону України «Про основи національної безпеки України ». 

        Мається на увазі,  виконання  ст.. 8  цього Закону про: «…забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки.., та …набуття  членства у Європейському Союзі…».

        Ці положення діючого закону, ініційовані, у  2003 році,  другим Президентом України Л.Кучмою  -  ніхто не відміняв. Вони є обов’язковими і у наші дні - для виконання, як Президентом и Урядом,  так і,  у першу чергу:  для МЗС,  двох  зовнішніх розвідок та РНБО України.   

       Згідно із Конституцією і діючим законодавством,   саме останні три  інститути державної влади мусили  завчасно передбачити та  попередити вище керівництво України про можливі  міжнародні наслідки  для України,   пов’язанні із  ув’язненням  та нетранспарентними,  в очах Європи, судовими процесами над Ю.Тимошенко і Ю.Луценко.  

     Судовими процесами, які, де – факто, призвели до  гальмування  процесу   євроінтеграції України.  А,  отже, де –  юре:  до недотримання  «основних напрямів державної політики з питань ії національної безпеки»,  визначених  діючим законом.

        Але, чи є,  насправді,  для України та  українців таким уже визначальним - саме  європейський вибір  та вибір демократії?

        І,   де ж  знаходиться  місце  України у сучасних  процесах глобальних трансформацій та кризових явищ у сьогоденному світі? Виходячи, із суто прагматичних, національних інтересів України?

        На мою думку, там, де вона була раніше і знаходиться зараз  – у центрі Європи. В загальноєвропейській, євроатлантичній цивілізації, навіть попри те, що вона потерпає у цей час серйозну кризу. Перш за все: демографічну та, до певної міри,  кризу моральних цінностей.

       За неофіційною статистикою на Земній кулі взагалі залишилось у наші дні - не більше 10 відсотків білої раси. 

       Слов’янські народи Європи  залишилися, на мою думку,  останнім резервом євроатлантичної цивілізації - с величезним потенціалом внутрішньої Християнської моралі і щирим бажанням його реалізації, на користь об’єднаної Європи і  усього Світу.

        З чисто прагматичної точки зору – сучасна структура безпеки цієї Цивілізації повинна включати у наші дні – увесь  простір  від Ванкувера до Владивостока. Причому, без  включення у перспективі у цю структуру Росії і Турції -  ця система колективної безпеки,  навіть теоретично – буде неповноцінною.

         Отже, національною стратегією розвитку України, в наші дні, на думку автора, може бути тільки одна – побудова розвинутої і діючої форми європейської демократії в країні.

         Із ринковою, соціально орієнтованою економікою, потужним середнім класом і розвинутим громадянським суспільством, обмеженим державним регулюванням стратегічно важливих галузей промисловості і сільського господарства, а також збереженням власного оборонного потенціалу.

          Тільки це зможе дати нам і сильну державу і сильну економіку, і заможне суспільство.  А головне - щасливих і вільних громадян України, здатних і мотивованих на її захист, у разі небезпеки.

          Тому що, без наявності в країні потужного середнього класу, діючого громадянського суспільства і незалежних гілок влади, які знаходяться під його контролем – немає вільного громадянина держави. А без нього - справжня демократія існувати не може.

           Накінець, світовий досвід беззаперечно свідчить - тільки діюча демократія дає приклади найвищих стандартів якості життя, забезпечення прав і свобод її громадян та їх безпеки, як всередині держави, так із зовні.

             Іншого шляху – для забезпечення національної безпеки України - просто немає.  Крім того – це історичний шанс для України стати зв’язуючим ланцюгом і донаром, а також, нарешті, активним політичним гравцем у побудові нового безпекового простору від Ванкувера до Владивостока. Та своїм прикладом - вплинути на наших близьких сусідів, перш за усе – на Росію.

             Тим самим, долучитись до завершення процесу об’єднання Європи і Євроатлантики і зробити свій власний  історичний внесок у продовження мирного і еволюційного процесу взаємопроникнення і поступової інтеграції цивілізацій Світу.          

Ігор СМЕШКО, Надзвичайний та Повноважний Посол України, Президент Центру стратегічних досліджень та аналізу, доктор технічних наук, професор.